ІНТЕРВ'Ю ІЗ ВЕТЕРАНОМ ВІЙНИ: «МИ — НЕЗЛАМНІ ВОЇНИ НАШОЇ ДЕРЖАВИ, КОТРІ НІКОЛИ НЕ ЗДАЮТЬСЯ, НАВІТЬ ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ…»

Дата: 22.11.2024 10:47

Кількість переглядів: 31

Фото без опису

Завдяки цьому незламному захиснику-ветерану, прапор нашої Богуславщини гордо майорів не лише у кожному куточку України, а й за кордоном — у Лас-Вегасі (США), в Мадриді (Іспанія)…

Мова піде про ветерана війни Руслана Ігоровича СУМІНА (позивний «Тигр»), котрий пройшов АТО… війну, отримав важкі контузії та поранення із втратою стопи правої ноги, але не зламався, вистояв. І сьогодні він не лише прославляє Україну далеко за її межами, беручи участь у міжнародних змаганнях із ветеранського спорту, а й своїм прикладом допомагає побратимам пройти реабілітацію-адаптацію, повернутися після перенесених жахіть війни до цивільного життя.

Руслане, давайте розпочнемо нашу розмову із знайомства. Розкажіть, як доля привела Вас до Богуслава?
З Богуславом познайомився в 2014 році, коли зустрів свою майбутню дружину, богуславчаночку Наталю, котра підтримує мене ось уже протягом 10 років.

Коли ми познайомились, я працював в столичному «Епіцентрі» представником постачальника сантехніки, а через 10 днів уже повідомив коханій, що записався до лав Збройних сил України й іду добровольцем на захист сходу країни. І Наташа не лише підтримала мою позицію, а й понад рік вірно чекала. У 2014 році я служив в 13-му Чернігівському батальйоні. Пройшов «найгарячіші» точки боїв, серед яких «Дебальцевський котел». Мобілізувався в 2015 році за станом здоров’я, адже мав неодноразові поранення, 4 контузії. Повернувся до цивільного життя, до своєї роботи, а ще став активно займатися спортом, який допомагав фізично відновитися та відволіктися від усіх жахіть війни, які виринали й виринали із підсвідомості. Одружився, у 2018-му дружина подарувала мені сина Олексійка. Тільки б жити, а тут — повномасштабне вторгнення ворога…

Фото без опису

Де Ви перебували під час повномасштабного наступу окупантів?
24 лютого 2022 року був на роботі у Києві, через 2 дні вже стояв біля 4 відділу Обухівського РТЦК та СП, а 3 березня — на службі, бо нас, учасників бойових дій в зоні проведення АТО, мобілізовували відразу.

В квітні 2022-го я зі своїми побратимами 71 єгерської бригади розвідки десантно-штурмових військ під час битви за місто Ізюм Харківської області потрапили під масивний мінометний обстріл, ворог оточив нас майже із усіх сторін. Були втрати побратимів, але мені, як командиру групи розвідки, вдалося вивести своїх бійців, проте сам отримав важкі поранення. Під час чергового обстрілу осколки просто посікли мені ноги. Далі — 7-годинна евакуації із великою крововтратою, що призвело до ампутації правої стопи в шпиталі Харкова. Знаєте, мені хотіли ампутувати й ліву ногу, яка була просто пошматована, проте, завдячуючи брату моєї дружини, досвідченому хірургу, та його колегам, її вдалося врятувати.

Як Ви відновлювалися після поранення, втрати ноги, хто допомагав Вам не зламатися морально у такий надскладний період?
У шпиталях поряд зі мною завжди була дружина, привозила сина — це додавало сил для подальшої боротьби під час лікування та реабілітації, яка тривала дуже довго.

Мої рідні і спорт, яким я продовжував займатися, аби не атрофувалися м’язи, допомогли витримати увесь перенесений біль, ампутацію, а далі — протезування та звикання до протезу.

Руслане, коли саме Ви зайнялися адаптивним (ветеранським) спортом?
Під час лікування я познайомився із побратимом, який розповів про ветеранський спорт. Мене зацікавило, але близьке знайомство із видами даного спорту довелося відтермінувати через довгу реабілітацію. Проте, повернувшись на службу, а мене перевели на роботу до 4 відділу Обухівського РТЦК та СП, зрозумів, що потрібно розробляти ліву ногу. І тут допоможе саме адаптивний спорт. Я зідзвонився із побратимом і став їздити до Києва на тренування в спеціально облаштованих для ветеранів спортзалах. Ти там — серед своїх, поранених, із ампутацією верхніх чи нижніх кінцівок, ти почуваєшся легко й комфортно, відчуваєш підтримку товаришів, котрі на власному досвіді знають, який ти пройшов важкий шлях. До речі, в столиці я також захопився бразильським джиу-джитсу для ветеранів.
Цікаво, як Ви стали брати участь у змаганнях?
Спершу мені запропонували виступити в Києві під час змагань «Сильні України». Саме тоді я зрозумів, що ветеранський спорт потрібно масштабувати, необхідно показувати побратимам, котрих покалічила війна, що шлях відновлення пройти легко, коли поряд є підтримка, коли тебе розуміють, а не співчувають. Головне — не замикатися в собі, не захоплюватися різними шкідливими звичками.

Далі пройшов відбір на змагання з адаптивних видів спорту для ветеранів та військовослужбовців «United States Air Force and Marine Corps Trials 2024», які в березні проходили в Лас-Вегасі (США). Я увійшов до тридцятки, яка представила Україну на цих змаганнях. Тоді я вийшов із прапором Богуславської громади. Під час змагань я взяв золото у вправі «Волейбол сидячи», срібло — «Веслування на тренажері», третє місце посів під час метання диску.

Спорт нас усіх об’єднує, дає можливість пізнати щось нове, допомагає реабілітуватися фізично, морально та психологічно. Тож, отримавши пропозицію від Федерації стронгмену України поїздити по містах України, позмагатися, аби потрапити до 50 ветеранів, які представлятимуть Україну на міжнародних змаганнях Arnold Classic Europe у Мадриді, — відразу погодився. Так я в жовтні потрапив на змагання до Іспанії, під час яких наша українська національна збірна виборола 188 нагород. Це був потужний захід, під час якого я побив рекорди: веслування на тренажері — за 100 секунд 511 метрів, обійшовши на 5 метрів естонця, який брав участь в «Іграх нескорених». Також забрав золото у вправі «Аєрбайк» — 30 калорій за 42.7 секунди, срібло у веслуванні на тренажері — 100 метрів за 16.02 секунди.

Якщо говорити про міжнародні змагання, то це — не просто спорт, це — дипломатична місія показати світові, що ми — незламні воїни нашої неньки-України, які ніколи не здаються, навіть після поранень та ампутацій…

Ваші мрії та плани на майбутнє?
Головне — продовжувати займатись ветеранським спортом , популяризувати його, аби мої побратими не замикалися в собі, а згуртовувалися. Проте для цього потрібні спортзали для ветеранів. Потрібні місця, де ти вільно будеш почувати себе, зможеш відновитися й повернутися до цивільного життя.
Дякую за розмову, за захист, за активну життєву позицію справжнього патріота рідної землі. Віримо, що Богуслав стане саме тим місцем, де кожен ветеран нашої громади зможе відчути себе «серед своїх», адже вже маємо перші приємні результати. Найперше, в лікарні облаштовується реабілітаційний центр, на продовження ремонту якого нещодавно на черговій сесії Богуславської міської ради було виділено 570 тисяч гривень та отримано перемогу в грантовій програмі на 100 тисяч гривень. Також у громаді роботу розпочали три помічники ветеранів, які допомагатимуть захисникам, котрі пройшли через жахіття війни, повернутися до цивільного життя, реалізувати можливості, права, гарантії, пільги. А ще очільник громади шукає можливість відкрити згодом для наших захисників спортивний зал, де б могли займатися ветерани.