Богуславська міська громада
Київська область, Обухівський район

ПРИВІТАЛИ «ЗОЛОТУ» ЮВІЛЯРКУ

Дата: 05.01.2024 14:33
Кількість переглядів: 61

Фото без опису

 

2024 рік для Богуславської громади розпочався дуже приємною подією, адже 1 січня свій 100-річний ювілей відсвяткувала богуславчанка Ніна Кузьмівна Гавяда. Вітати таких поважних ювілярів — це гордість для нашої громади, адже за їхніми плечима — довга й така непроста доля, «пересипана» історичними подіями та «пронизана» життєвою мудрістю.

Сьогодні привітати ювілярку та її родину зі святом завітав і міський голова Віталій Миколайович Хоменко, котрий висловив пані Ніні слова вдячності і шани за багаторічну сумлінну працю, за мудрість та досвід, які вона передає своїм нащадкам, та вручив подяку, подарунки, квіти та сертифікат.

100 років… Для історії — це одна мить певної епохи, а для людини — це життєвий шлях довжиною в століття з усіма випробуваннями, якими доля обдаровує з метою перевірки на Віру, Надію та Любов. Всі ці випробовування вдало пройшла жителька м. Богуслав Ніна Кузьмівна Гавяда.

1 січня 1924 року в богуславській родині Ращенків народилася дівчинка-первісток, яку назвали Ніною. Родина проживала майже на самому кінці вулиці Богуславки. Згодом в родині народилися ще дівчинка та хлопчик. Ніщо не віщувало біди, якби не штучний Голодомор 1932-33 років, який спонукав батька родини поїхати до промислового міста Марганця, що на Дніпропетровщині. Невдовзі до Кузьми Гавяди переїздить і дружина з трьома маленькими дітками. Недовго в купці тішилися, в результаті нещасного випадку голова родини пішов у засвіти, забравши з собою середню доньку. Молода мати вирішує повертатися з дітьми до рідного Богуслава та по дорозі помирає від голоду. І сьогодні не пам’ятає Ніна Кузьмівна на якій станції вона, восьмирічна дівчинка, стає опікуном і опорою для свого трирічного братика Вєньяміна та розпочинає самостійну подорож до свого 100-літнього ювілею. Головне, про що вона повідомляла дорослим, що вони з Богуслава, який знаходиться на Київщині, і там у них є будинок. Після повернення до Богуслава представники тодішнього наркому освіти не вірили в те, що восьмирічна дівчинка вагою 9 кілограм зможе пережити хоч тиждень. Сиріт направили до дитячого будинку, який знаходився по вулиці Нагірній. Ніна відразу потрапила до списку дітей, яких відправили на реабілітацію до курорту в Пущі-Водиці, де в черговий раз вразила лікарів своєю жагою до життя.

Її прагнення вижити будь-якою ціною всупереч всім законам природи неодноразово дивувало оточуючих протягом всього століття. Коли повернулася з курорту до дитячого будинку, як згадує Ніна Кузьмівна, вихователів вразила своїми математичними здібностями та наполегливістю в навчанні. До речі, за правилами того часу, за погану поведінку чи оцінку вихованців дитбудинку штрафували вихователів, або навіть звільняли з роботи. В 13-річному віці сиріт-підлітків направляли до Києва на роботу до паперово-палітурної фабрики, де вони працювали 4-годинний робочий день і за бажанням могли навчатися у вечірній школі, щоб отримати середню освіту. Ніна Кузьмівна використала і цей шанс стати освіченою. Жили дівчата в фабричному гуртожитку, 30 осіб в одній здоровій кімнаті, а їхнім відповідальним опікуном до 16-ти років (повноліття того часу) був фабричний лікар, який постійно радив їм вчитися, вчитися і ще раз вчитися... Згадує, що жили дружно, однією сім’єю, як вболівали одна за одну. Особливо, коли потрібно було зібрати подругу на побачення, у кого що найкраще — всім ділилися.

До сьогодні детально пам’ятає події 21-22 червня 1941 року, мабуть, тому, що всі надії і мрії юних дівчат в одну мить зруйнувала клята війна. По-перше, всі дівчата готувалися до урочистого відкриття республіканського стадіону в м. Київ, яке було заплановане на 22 червня 1941 року, а вони всі були задіяні на урочистостях в костюмованій масовці, а також брали активну участь в будівництві спортивного комплексу — кожну вільну хвилину, кожний вихідний день оголошували суботником і безоплатно допомагали при створенні. По-друге, 21 червня 1941 року одна їхня подружка вийшла заміж, а до РАГСу її збирали всією кімнатою. Ніна тоді дала їй свої нові «парадні» туфлі, які придбала саме для участі на відкритті стадіону. Молодята вирішили відсвяткувати свою першу шлюбну ніч прогулянкою по нічному Києву. Жахливі реалії будь-якої війни (!)… Молодята загинули під час бомбардування гітлерівцями Києва. І, як згадує Ніна Кузьмівна: «Мене охопив такий сильний розпач і жах. Друзів втратила, туфлі жодного разу не одягла, відкриття стадіону не відбудеться і взагалі навкруги жах, хаос, сльози, горе, біда і все в чорному диму. Я до сьогодні відчуваю чи пам’ятаю цей страшний їдучий запах війни і кожного разу, коли чую це слово, у мене до нудоти нутрощів стоїть в голові цей запах горя. Потім зо два тижні було оціпеніння, поки не зустрівся наш колишній опікун (фабричний лікар) і не запропонував мені роботу санітарки при шпиталі».

Потім 4 роки полону... При евакуації шпиталю з Києва у вересні 1941 року сімнадцятирічну Ніну направили супроводжувати автівку з тяжкопораненими солдатами в супроводі охорони з двох військових (молодого лейтенантика і водія-солдата). При виїзді з міста їхній автомобіль потрапив у оточення, бій був коротким, а на останок молодий лейтенант передав Ніні на зберігання знамено полку. Таким чином дівчина стала військовополоненою. Табір полонених був здоровенним, десь недалеко від Києва. Днів десять під відкритим небом, під цілодобовим наглядом озброєних окупантів з собаками, зовсім не давали ні їсти, ні пити. Фашисти прокладали колію залізниці, щоб повантажити цей натовп людей в товарні вагони і повезти до Володимир-Волинська. Чи то захисна реакція організму, чи то стався якийсь психічний розлад, але дівчина зовсім замовкла і перестала проявляти будь-які емоції. Взагалі втратила інтерес до того, що її оточувало. Здоровенні накриття для танків, обмотані колючим дротом, стали на довгих 2 роки в’язницею для декількох тисяч радянських солдат, але тут давали баланду. Щоправда, ложок і тарілок не було, в жмені набирали. В листопаді привезли сіно, то стало спати тепліше... Згадалася і ніч протесту, дівчина не розуміла чому, але разом з всіма почала співати, а під ранок автоматними чергами декілька годин гітлерівці стали розстрілювати в’язнів у цих наметах. Тих, хто вижив, заставили стягувати трупи до великого яру... тисячі і тисячі загиблих. Згодом запропонували вступити добровольцями до «власівців», а той, хто відмовився, був перенаправлений до канцтаборів у Німеччину. Таким чином Ніна в 1943 році потрапила в концентраційний табір Равенсбрюќ, знаний ще як «Жіноче Пекло»... Кінець квітня 1945 року 2 дні безперестанку бомбили... пекло..., а потім в одну мить все стишилося і на небосхилі засвітилося два заходи сонця, дівчата-полячки сказали, що ця прикмета природнього явища віщує кінець війни. 1 травня 1945 року гітлерівці видали в’язням по хлібині і ковдрі та наказали: «Шріттмарш», тобто «кроком руш» на схід, а на останок ще й собак натравили. І всі побігли. А потім ще був перевірочний радянський табір «СМЕРШ» під Рівним, тут в нагоді Ніні стала її вміння грамотно та каліграфічно писати. І коли взимку 1946 року 22-річна Ніна попросилася, щоб їй дозволили хоч на деньок з’їздити до рідного Богуслава, то начальник пожалів Ніну та виписав дозвільний документ на повернення та поселення за місцем народження.

Повернувшись на рідну Богуславщину, Ніна Кузьмівна згодом зустріла свою долю — Володимира Сергійовича Гавяду, відгуляли весілля, а згодом подарувала чоловікові сина.

На жаль, єдиний син Олександр в 2020 році після довготривалої хвороби пішов у засвіти, але сьогодні свій 100-літній ювілей Ніна Кузьмівна зустрічає в родинному колі з невісткою Людмилою, онуками Іриною і Сергієм та трьома правнуками: Дмитром, Ярославом і Михайлом.

Ніна Кузьмівна Гавяда, котра увесь вік важко працювала, зокрема, на швейному виробництві, є представником знедоленого покоління українського народу: на їхнє дитинство припав Голодомор, свою юність зустріли в пеклі Другої світової війни, молодість — відбудова держави, поважний вік провели в реформах «Перебудови» та розпаду однієї держави і створення нової Незалежної України, а наостанок — ще й 10-річне випробовування війною...

Проте саме життєвий шлях такої звичайної жінки, корінної богуславки, її жага з вірою до життя, прагнення з надією до створення нового майбутнього слугують прикладом для наслідування та незламності українського народу.

Фото без опису

Фото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень